* * *
Як я вас не витягував з ям,
Ви своїм дорожили кубельцем
І молились бігким кураям,
Вдовольнялись не сонцем, а скельцем.
Ще й мене обзивали повсяк.
За собою жалкую?
За вами!
Залишаюся з вами — відтак
Теж до спільної нурюся ями.
Гонорові мої, золоті
І, як суржик, важкі, сірячинні!
Я в своєму до вас почутті
Заховаюся, як в домовині.
* * *
Чашу подала і не здригнулась.
Тільки посміхалася, як пив...
Доле, хоч плащем би загорнулась
Чи ножем спинила цей порив!
Ні, сміялась. Щиро й нежалобно.
Ні, смієшся — котиться луна
По підземних залах, по безгробних
Небесах, сп’янілих без вина.
Недарма ж я корчився в судомах,
Наостанок щось комусь хрипів.
Все минулось.
Ми з тобою вдома.
І не хочу знати, що я пив...