Мій розум вкотре викидає лялечки
Муміфікованих живими сподівань.
Мені лоскоче босі ступні галечник,
І небо плаче вічними "відста'нь".
А світ би - пригорнути, заспокоїти,
Щоб не коловся війнами у сні,
Тріпати за нерівності геоїда,
Співати недоспівані пісні.
А замість того - виріжу дві деки я
На спині власній, щоб звучав чистіш
Мій голос тихий. Правда, навіть деколи
Співатиму я, поки ти ще спиш.
Та так і буде - а куди ще дінешся?
Як хтось не так давно сказав мені,
"Знаєш, Салміна, а ти дитина ще,
Лиш діти так всміхаються п'яні!"