А все-таки як класно жити у великій дружній сім’ї. Коли ти приходиш додому, а на тебе з нетерпінням чекає мамусин борщ та вареники з капустою, саме з капустою, бо ж інших ти не любиш, і вона про це знає; коли тебе, схопивши і піднісши високо над головою, зустрічає усміхнений татко, з кутка кімнати, присівши на крісло, щиро посміхається бабуся, а з вулиці - повертається дідусь з черговою порцією цукерок від зайчика.
Ці, ніби виточені на камені, спогади чимраз дужче зринають у моїй пам’яті. Це було так давно. Я була такою малою і дурненькою, що дозволяла собі не цінувати ці вкрай дивовижні миті, ці скалки мого дитячого щастя. Мого, тоді ще невідомого щастя…
І знов…
Іду тихою московською вуличкою, позаду мама несе у торбинці татовий обід; я жбурляю ногами камінці… Ще зовсім трошки і ми підійдемо до невеличкого гаража, звідки на нас дивитиметься пара сіро-зелених очей… Звичайно ж, з-під машини… І навіть було б не звично побачити ці очі з якогось іншого ракурсу… Я відчую такий їдкий давно відомий запах моторного мастила і звісно ж кудись-то влізу своїми біленькими рученятами. Татко гримне і, щоб я не швендяла попід ногами, дасть мені напрочуд важливе завдання: дослідити околиці та зібрати все, що здасться потрібним, для ремонту машин. Тоді я, з усмішкою в усі 32 зуба, поспішу до сусідніх гаражів шукати «поживи». В ті хвилини я була невимовно щасливою. Я – потрібна! Без моєї допомоги жоден двигун не диркне… Що там… жодна машина не відімкнеться…
Так проходили години. І, коли я з повною пазухою нікому не потрібних гвинтиків та шурупчиків, камінців і гумочок поверталася з полювання, татко встигав перекусити і, добряче відпочивши, щиро подякувавши мені за допомогу, приступав до роботи…
… «А чи пам’ятаєш ти дідусів мотоцикл?, - тонким чуйним голосом якось озветься до мене пам’ять, - Той мотоцикл, що ніс вас через міста і села, через мости і роздоріжжя до бабусиної сестри; мотоцикл, за кермом якого сидів маленький бадьорий чоловічок з чудною борідкою і вусиками, що тобі так подобались? Чи пам’ятаєш ти його? Того мотоцикла, що здавався тобі експресом?
Того маленького чоловічка, що носив тобі цукерки, повсюдно усміхався і казав, що ти така низенька, бо мало їси? Що гримав на бабусю, коли та кричала на тебе? Що так привітно вітався «Я Вас приветствую»?… Що наспівував «На поле танки грохотали?» Того, якого так рано забрала ця химерна, ненависна тобою доля…
«Пам’ятаю… - промовиш ти, витираючи потоки гірких сліз зі щічок, - І дідуся. І мотоцикл…».
Пам’ятаю і як він, вже хворий на рак, посміхався… Ніколи, за жодний обставин не забуду, як він посміхався… Певно, ця посмішка була тоді найкращою за все на світі… Ще хоча б раз побачити цю посмішку…
… Наша стара квартира на 10 поверсі. Куток. Я, підгорнувши ноги до грудей, сиджу і плачу… Мама дивиться телевізор і потроху починає турбуватися – її мала бешкетниця притихла. Коли зовсім не стане сил, вона тихо підведеться і направиться прямо до мене. Стане і запитає: «Що трапилось?» А я, стримуючи сльози, прошепочу, що не хочу йти до дит. будинку… Її очі округляться і наповняться росою. Вона сяде і пригорне мене. І ми разом плакатимемо. Бо її сьогоднішній жарт про те, що я така вередлива, тому що - з дит. будинку, торкнувся найпотаємніших, найсуттєвіших струн нашої з нею однієї на двох душі. Цей невинний жарт перетворився у щось набагато більше. Тепер-то я знаю, що вона мене любить! Ніби раніше не знала…
І коли я дошкулятимемо їй лоскотом, вона ще не раз згадає про цей випадок і пригрозить мені дит. будинком. А я налечу на неї ще дужче і скажу, що вона цього не зробить, бо я … ЇЇ маленька бешкетниця…
Буває, зринуть спогади про те, як з бабусею прали на вулиці килими. Босими ногами, в чудернацькому купальнику з мікімаусами, з надзвичайним нАстроєм і настроЄм, бігала я тоді, і, не так допомагала, як все більш дуркувала, ляпаючи водою на бабусю. А вона, щурячись від холодного дотику, погрожувала мені кулаком. А потім ми йшли на лавку, що біля під’їзду, і усім двором їли гарбузи.
Так було і буде завжди. І хоча зараз ми вже не в повному складі, наша сім’я не стала менш дружною. Мої рідні – мій родовід, мій мікровсесвіт, моє Я.