Гульвіса-вітер смикнув за мотузки,
Та й линув дощ із хмарок-лантухів,
Змочив маслинам в полі хакі-блузки:
Дерева з жалю – стали геть глухі.
А дощ стікав сльозою в дім-руїну,
Торкавсь прозорістю бентежних дум,
І чуло серденько і біль чаїну,
І гнів небес, і невимовний сум.
Волав уламком зірваний автобус –
Теракту, злості й жертв невинних знак,
На місці вибуху – біленький крокус...
А світ і досі бачить все не так.
ДОЖДЬ ПОСЛЕ ВОЙНЫ
Повеса-ветер дёрнул край верёвки
И брызнул шумно дождь с котомок-туч,
Смочил оливам платья-хаки ловко,
Но слепло с горя все: деревья, люди, луч…
И дождь притих, омыв лишь дом в руинах,
Прозрачностью коснулся горьких дум,
Ты слышал боль Земли и стон раввина,
Небесный гнев, печаль... и взрывов шум.
Взывал осколком взорванный автобус –
Теракта, зла и жертв невинных знак,
На месте взрыва – кровь и белый крокус…
А мир? Молчит. Он видит всё не так…