Десь там ,за обрієм,згасав сьогоднішній день,ніби скупа сльоза висихаючи на щоці,залишає свій солоний слід,моє сонце…тремкий щем піднімається звідкись з низу живота і підкрадається клубком щасливих митей до місця,де починається язик викликаючи терпкий присмак…це присмак твоєї душі.Про захід сонця можна підібрати тисячу слів,так само як і про любов.Та чи є сенс робити це знову і знову?..
Немов промені твоєї душі згасає день
І терпким присмаком кориці я відчуваю на щоці твої вуста
Терпкий до болю такий щем
Ми на одинці…я й моя душа.
Вселенський смуток у очах
А серце прагне доброти
Але в осінніх снах не зігрітися ніяк.
Нема уже куди нам йти.
Прощаючись,я не дивлюсь тобі в очі…але уявляю, як твої розширились зіниці,від подиву,від болю і нового відчуття свободи.Моя ж душа,схожа на зашарпаного пса,понуро плентається в невідомість…десь там,за обрієм видніється рай.А під ногами-болото і людські болі.Я,намагаючись втекти від себе в твоїх очах,потонула ,і згинула в них, назавжди втративши себе.А над нами небо.Єдине.Воно приголубить і обцілує осіннім вітром нас всіх і кожного.І попливуть під ногами хмаринки із кленових листків і дзвінкого сміху чужих дітей.
А знаєш,я втікаю від себе в ранніх сонячних променях,я п’ю вітер і купаюсь в мороці ночі.Ти моєю розрадою ніколи не будеш.Але я вдячна тобі ,що ти є.Десь далеко.Не зі мною.Та все ж таки є.І неважливо ,що інколи просто потрібно ,щоб просто хтось обійняв.Я не скажу що я вже не та.Просто зникну в майбутньому ,в завтрашньому дні.Ти прокинешся-а мене нема,зникли всі наші фотокартки,ні речей ,ні мого запаху на твоїй постелі…таке враження ніби мене й не було.Одні лиш спогади.
Один подих,холодний ,наче смерть
З очей твоїх брудним потоком ллється
Крізь павутину минулого…осіннім днем
Колись минеться.
Дивлюсь на світ крізь темінь ночі
Крізь тінь твоєї сутності і почуттів примарних океан
А дні такі жорстоко довгі
…дешевий непотрібний хлам.
Сьогодні дощ.А завтра буде сонце.
Романтика осінньої пори.
А ще хоча б хвилину може??
Ми ж стільки разом прожили…
А за вікном-вже вечір дихає дощем,
Рожевим небом обціловує будинки,
Ти будеш моїм новим днем.
Хоча…Нащо мені ти?
Пообіцяй мені любов і щастя ,
Зникни в нічному сумі на межі реальності і сну,
Розбуди вранці рано,коли я ще не я!
Прощаю.Далі живу.
Прощальна мить із надвечір’я вирвана душею
І теплим поцілунком зоряного неба
І ще на завтра є тремка надія..а разом з нею
«просто будь» а більше і не треба.
Прощаючись-доброго не згадуй .
Нехай вся ніжність згорить до тла без краплі болю і печалі.
Забудеться мабуть.
Живемо далі…