Здійми до неба руки,
Викинь з пам’яті всю біль,
Страждання від хвилин розлуки;
Змий з ран пекучу сіль,
Оту, що сам собі, до речі, сипав так неспинно,
До щему в серці й мокроти в очах,
До ломоти в кістках, що ставить на коліна
І змушує стояти так, коли перед тобою прах.
Холодне тіло рідної людини,
Без якої життя стає пустим і непотрібним.
Єдине тепер душить, єдине тепер дивне:
Громохкий звук німої тиші хибний.
Пустий погляд в ніяке місце на стіні,
Думки також, скажу я вам, відчужені
«Чи це реальність? Сподіваюсь, я у сні.»
Здається, стіни ці вже затісні
Для мене одного в кімнаті,
Хоч і не першу вже годину
Тут мій дух, дух моєї мати.
І шепче «Пішли зі мною, сину».
Так і не зрозумівши, куди й навіщо,
Я просто встав з колін і йшов за нею.
По п’ятам її, за звичкою дитинства ще
«Я так скучив за тобою, мамо,
а що власне буде
з моєю душею?»