Так сталось, що інколи я приїзджаю в це містечко!Це нечасто буває, але там живе моя дуже хороша подруга,якій неможливо відмовити.Тай сама я дуже рада нашим маленьким зустрічам.От і того разу Іринка позвонила мені та сказала, що хоче дуже мене бачити і моїх маленьких ангеляток. Вона не заміжня, але дуже любить моїх малявок!
Відпросившись на тиждень ми поїхали до нашої Ірки. Важко було з білетами, але до Москви ми дістались. Там нас уже Іруся чекала на своїй дорогій машині, яку сама заробила своїми силами. Як завжди,спочатку ми поїхали в клуб Алібі, де нас уже чекали наші добрі знайомі.Але в той день нам прийшлось поїхати також на Нікітську в ЦДЛ.
Я не хотіла щоб моя подруга знала, що я там також приймаю участь,тож прийшлось викручуватись, але все було марно, мене здали наші друзі. Для Іри це було несподіванкою, вона була трішки шокована,тому прийшлось мені все розповісти.
Мою маленьку перемогу, ми почали святкувати уже в той день. Катя- моя найкраща подруга ,яка живе в Москві, зустрілась з нами на Нікітській, а потім ми всі разом похали до неї в ресторан. Вона заказала для мене цілу залу з найкращими закусками і випивкою. Мені було приємно, але я не хотіла зловживати її любязністю. Це по перше її ресторан, вона собі могла заробити додатковий дохід, а вона тратилась на мене. Мені трішки було ніяково , адже я не могла собі отак дозволити гуляти за чужий кошт. Але ніякі віднікування мені не допомогли.
Ти моя родина, і ти сама вірна подруга - казала мені Катя, тому мені не переч, я сьогодні роблю тобі свято.
Катя завжи могла все з Ірою собі позволити. Вони навіть об'їздили майже пів світу. А я окрім своєї України та Росії, більше ніде не була , та нічого не бачила.
Мені до них далеко, вони освічені, заможні, одягаються зі смаком, можуть собі кожну забаганку дозволити. А я не завжди можу собі дозволити , те що я хочу, адже окрім мене самої, у мене мої дітки. Та і не мала я такої підтримки як у них. Батьки відкрили їм рахунки, оплачували навчання, забезпечили їхнє майбутнє. Та мабуть не в цім діло. Їм не прийшлось скуштувати того гіркого хліба, що мені випало на долю. Ніхто мені майбутнього не забезпечував, та і рахунків у мене не було.Майбутнього теж мені ніхто не підготував, приходилось вигризати , відвойовувати самій собі місце під сонцем. Адже хто таких любить- бідних, безталанних сиріт. Он Каті навіть чоловіка з заможної сімї підбирали, щоб на однім рівні були . А я ніколи не шукала багатих, адже один раз мені одна вишукана пані сказала: ти не рівня моєму синові, ти сирота і біднячка, тому не мороч нашому синові голови і забудь його назавжди, ти йому не рівня.Ті слова мене так пройняли , надовго засіли в моїй памяті та серці.Часто засинаючи я чула той голос та бачила той погляд, неначе насмішка, неначе клеймо. Ти ніхто! Ти сирота і біднячка! Не ламай карєру нашому синові! Ти йому не рівня!
Мені так було погано від тих слів, неначе я прокажена, неначе на мені бруд якийсь! Ці слова так ранили мою душу, розірвали моє серце на частинки. Слова цієї жінки, убили моє кохання, мої мрії. Я зрозуміла що мені ніколи не бути щасливою. Я вже тоді, ще зовсім юним дівчиськом, вирішила, що я досягну всього сама, тай ніколи, ні у кого, нічого просити не буду.
І ось тепер,коли я майже всього досягла сама, мені прийшлось зустрітись з цією жінкою.
Після вечірки на мою честь, ми поїхали в Смоленськ до Ірки.Мені приємно було, що мене так радо привітали мої самі вірні друзі. Я ніколи навіть не думала, що я зможу досягти такого сама. І мені було приємно, що все таки мій проект пройшов, що я стала успішною леді. Моє життя починало набирати других обертів. Я розуміла, що від цього залежить моє майбутнє, тому для мене це дуже важливо.
На другий день Ірка потягнула мене в музей російської горівки, так ми попали в Пятницьку башню, місце дуже гарне, особливо ,коли я піднялась на верхівку кріпосної стіни то просто незабутнє враження.
Але мені, так і не вдалося побути цілий тиждень в Смоленську. Несподіваний звінок перервав моє гостювання, мені терміново потрібно було зявитися на роботі. Тому, ми з дітьми вирішили на останок прогулятися містом та cфотографуватися на згадку. Але я, навіть не могла собі уявити кого я там зустріну.
Гуляючи по місту ми вирішили заглянути в магазини, та щось приглянути на пам'ять про це чудове місто. Йдучи по магазину і роздивляючись вітрини, моя донька ненароком зіткнулась з якоюсь тітонькою. Тітка посміхнулась до нас ,тай сказала :"ничего страшного єто детки ". Коли я поглянула на цю жінку, у мене щось всередині неначе обірвалось, це ж та сама жінка, яка казала колись мені, що я сирота і біднячка. Ця жінка також стояла з двома білобрисими дівчатками онучками і меншим хлопчиком і доброзичливо мені посміхалася.
- "Какие хорошенькие девочки у вас"- хотіла завязати вона розмову. Але я не хотіла, щоб ця жінка мене впізнала. Я не хотіла ,щоб вона розмовляла з моїми дітьми. Я не хотіла її ніколи згадувати. Інколи з минулого випливають люди, які приносять тільки біль, тому краще з ними не зустрічатися.