Я десь почув, - в раю немає більше вільних місць,
І в пекло ходять лиш по блату,
І після смерті будеш ти чекати,
Чи знищують твою душу, чи повернуть,
Нести земне буття, стояти в черзі,
Всіх тих хто хоче вознестись до Бога…
Така плямиста світить нам дорога.
Навіщо, запитаю, люди вірять?
Якщо все надзвичайне наділяють вадами людськими?
Брехливими, жорстокими, тупими.
Та мабуть все лише для того,
Щоб виправдати дії тіла свого.
Підкорювати слабших кожен день.
Бо нібито так завгодно вищій силі.
Та схаменіться вже диктатори ви сиві.
Що робите з народу стадо.
Як пастухи ведете їх, що б потім з’їсти,
Як доведеться десь по вище сісти.
І хоч я сам безмежно вірю в Бога,
Та не в жреців, що роблять ідола живого,
З усіх своїх речей, посад і місць…
Це моя думка, вирішуйте самі,
Прислухатись до неї, чи змішать в лайні.
Зі мною нічого не станеться лихого,
А вам з цим жити досить довго.
Якщо погодиться хоча б одна людина,
Вважайте, що в Землі ще є надія.