Ми, як і всі , в життєвий вирій,
Влились, й з часом летимо,
Всміхаємось дружині милій,
З любов’ю діток глядимо.
Час, кажуть рани залікує,
Зітре всі спогади сумні,
І кожен з нас уже працює,
Щоб хліб і сіль був на столі.
Та дуже рано ми сивіємо,
І часто плачем у ночі,
І не від того, що старіємо,
А просто сняться сни страшні.
Чомусь, ті рани не зажили,
Що юність нам їх принесла,
Як БеТееРи і машини ,
Згоряли на очах до тла.
Як розривало на шматочки
Тіла солдатів молодих,
Як мами плакали: „Синочки”
Не впізнаючи їх самих.
Чужій землі поклони били,
Від пуль себе ми берегли,
І по пластунські , довгі милі,
На собі мертвих волокли.
Немов би жінку наймилішу,
Ми міну пестили страшну,
І не було не хочу, мушу!
Терпіли холод і жару.
Ми потом землю орошали,
Самі не пили вже давно,
Сухар останній діставали,
Та гризти сил вже не було...
Сімнадцять років вже минуло,
А рани тіло й душу рвуть,
Життя далеко вже „шагнуло”,
А спокій серцю не вернуть.
2006 рік