Занадто багато краси у моєму оточені,
ще трохи і я зароблю собі передоз,
живу я у світі, де всі – позолочені,
гарні, розумні… а в мене – невроз…
І варто лише озирнутись – усе ідеально,
Дехто би навіть убив за таке життя,
Шкода він не знає, так жити – фатально,
І ти щосекунди проклинаєш власне буття.
Ти хочеш просто піти і просто усе це забути,
Ти ставиш крапку, а виходять коми й тире,
Відчуття, що ти у в’язниці маєш термін відбути,
І сидітимеш там, доки розум твій не помре.
Але ж насправді, усе набагато простіше,
Просто не треба хотіти бути однИм із них.
Можливо, тоді ти заживеш щасливіше,
І хоча б на хвилинку забудеш усіх цих земних.