і тільки коли сидиш в чотирьох стінах
всі відповіді ніби плавають на поверхні.
і подумки ти летиш по далеких містах,
і до страхів наче ставишся легко, зверхньо…
десь може годину-дві, ну а потім – плач,
а потім – безвихідь і пам'ять назовні рветься,
і ти проміняєш найбільшу з своїх удач
на того, хто зміг запалити загасле серце.
на того хто міг би зараз, з тобою, тут
руками вбирати твої несолоні сльози.
від цього горлянку немовби стискає жгут.
і спогади тягнеш, немов наркомани дозу.
самотність – страшенна річ для таких як ти,
таких, що на людях тримаються і сміються
і потім в момент не витримуючи самоти
іх такі сильні серця, наче келих, б'ються
і згадуються всі ті, хто пішов колись,
хто ще на землі, і хто в небо пірнув невчасно...
і тільки коли остання сльозинка впаде на низ
в твоїх голові стає ненадовго ясно.