Дрімає люд, закутаний у кризу,
Жде манни з неба він понад усе,
А хтось, під власний хитрому капризу,
Зло сіє в сонне царство це.
Солодким словом сон той зігріває,
Дарує в ньому гарне майбуття,
І люд не бачить, що у нього відбирає,
Останню правду, віру в почуття.
Брехню від правди вже не відрізнити,
Вона стає частиною життя,
Як можна поряд з тими жити,
Хто мрію перетворює в сміття.