Спрага

Неприборкані, замаслені, засалені руки виповзають з чужих з-за пазух, пазурами негодованого звіра чіпляються за нові мережені звабою кофтинки, за пошарпані поблеклі светри та тягнуться, тягнуться до майже виписаної, марно списаної синьої ручки. Як жаданий ковток вологи, як перший справжній подих, притискують до своїх потрісканих подушечок пальців вирваний папірець пожовклої газети. Тремтять. Ледь-ледь підносять гостру стрілу до пошарпаної, колись дерев’яної, тепер тонесенької, поверхні… Перша крапка. Початок. Ось тут перед твоїми, його, її, вашими усіма взятими мутними очима народжується диво. Ти бачиш? «Ти бачиш?!» - питаю я тебе. Це твоя перша у цьому старезному світі правда. Підсунься ближче! Побач кожен міліметр цієї блакитно-синьої істини. Нуж-бо! Не бійся! Зглянься над цими потріпаними десятипалими творцями. Вони усі, окремо, кожен по своєму, та якось єдино рухаються в такт твоєму серцю. Перший – притискає чарівну паличку до другого, що опирається, аби не здатись. Третій – тримає на своїй горбатій спині важелезну ношу, не здатись йому допоможе четвертий, водночас опираючись на малесеньке, але міцне плече п’ятого, що ліг усім тулубом на стіл і обливається потом під такою навалою. Інші п’ятеро, як можуть, втискуючись у полотно тримають те, аби не втекло від такої ноші, що розкривається на його розхристаній грудині. Дивись – нові цяточки! Ти встигаєш? Ось тут вистеляючи тло пелюстками Едемового саду, розфарбовуючи небеса невидимими пензлями. Ось так від маленької цяточки розповзається справжній світ. Ти такого ще не бачив! Не те сіре місиво із бруду та брехні, що ллється з усіх дірок не залатаної ірреальності. Ні! Це воно справжнє. Бачиш – ось зазеленілі луки стікають зеленою посмішкою зі стола. По ним розсипались краплями, плямами кольорові (справді кольорові) квіти. Он-ген вже росте коричневий стовп, покривається масно-зеленою гущею. А в гущі, бачиш, соловей? Це він. Живий із щирою душею, та чесним серцем. Прислухайся! Це справжня вільна пісня. Оце вже твоя – рідненька! А бачиш, червоніють маки? То кров тих вірних, що стоять, тримаючи на плечах цю красу. А там-он далі – блакитні ріки – це сльози тих, що бачили життя. Тепер для тебе побиті руки створили цілий світ. Так ти ж тримай це диво не в долонях, а в серці того солов’я, що до душі тобі вже прикипів.