Диптих
І
Згорнула ніч зірчасті крила,
а небо вперто ллє і ллє
облудні сльози крокодила
на серце вимокле твоє.
Щодень буття бере за барки:
в обіймах болісних спокут
борги, хвороби, вічні сварки,
робота, діти… П’ятий кут.
Важкі думки не знають міри,
гірчать минулим на вустах,
і від невіри до зневіри
потроху підсихає шлях.
І все ж несуть в тендітній жмені
саме життя через роки
каріатиди сьогодення,
краплинки вічності – Жінки…
ІІ
Як згаснуть долі голоси
і всохне щастя спрагле зерно –
жіноча усмішка поверне
жагу любові та краси.
Як вистудить завія дім
і день розкрають чорні круки –
вгамують болі ніжні руки
цілющим дотиком своїм.
Життя нового першоцвіт,
кохання тисячоголосе
одвіку сонячно приносить
невтомна жінка в Божий світ.
Вона в долонях час трима –
жадана, лагідна, тендітна -
роками і любов’ю квітне,
бо Жінка – то Душа сама.