***

Жила собі Маруся,
Та мала дар від Бога:
Як тільки на Полтаву
Находила зла облога,
Вона усе козацтво
Піснями рятувала,
Ніхто не міг співати,
Так як вона співала.
Сама ота Маруся
Була дитя любові,
Та сталось дуже дивно -
Пізнала вона горе.
У неї був коханий
І Грицем його звали.
Про їх палке кохання
Всі люди міста знали.
Та Гриць отой невірний
Не виправдав надії:
Почав він залицятись
До Галі Вишняківни.
Пізнавши це Маруся
Не знала смислу жити.
Пішла вона до річки,
Журбу свою втопити.
Та ця її задумка
Лиш часу змарнувала.
Її нещасне тіло
Лиш чудо врятувало.
Звалось воно Іваном,
Чи Іскрою прозвалось,
Та вже давним-давно
В Марусю закохалось.
Не вийшло утопитись,
Хотіла отруїтись.
Зваривши смерть-травиці,
Пішла на вечорниці.
І тільки вже зібралась
Зілля випивати,
В країну забуття
Спокійно одпливати
Її тривожну пам'ять
Грицько став турбувати,
Галю почав лаять,
Простить його благати.
І в їх страшній розмові
Сталось непорозуміння
Проти дівчиної волі
Випив Гриць смерті зілля.
Тепер ми бачим Чураївну,
В суді, по звинуваченню
В убивстві.
Забули всі в момент суда
Про її пісню незрадливу,
І кинули під ноги їй
Жорстоких звинувачень зливу.
Тепер три дні повинно їй чекати.
За кожний шелест зовні
Подих тамувати.
Пройшло три дні,
Ведуть її на страту.
Вона вже не бажає себе якось рятувати.
Але і в цей раз Бог не захотів прийняти.
Молоду, невинну душу вирішив не забирати.
Та все одно, життя її було не дуже довгим.
Вже не могла співати своїм голосочком тонким.
Повільно помирала,
Душа все зав’ядала, останній раз згадала,
Як любов не врятувала…
Така була Маруся,
Чорна її доля.
Серце не здавалось.
А душа уже на волі.