Як далеко сьогодні від антики!
У мистецтві мистецького мало.
Є мистецтво, а в нім деградантики,
А митців майже зовсім нестало.
Ми не вільні і душі нам припнуто -
вивіряємо кожен рух,
Аби зайве стільцями не скрипнути,
Не подразнити панський слух...
І вже звично нам шиї підставити
під важкий і короткий ланцюг!
Ми даємо собою правити,
Граєм ролі покірних слуг...
Не вдає вам, що вже загралися?
Осоружне вже те грання!
Хто насправді ми? Що з нами сталося,
що пустилися навмання?
Чуєш, світе злиднів і дешевої ковбаси?
Може ми лиш того і гідні щоб для нас співали труси?..
Може, ну її, всю ту антику, десь подалі, щоб і не бачити?
Ну, безцінні мої мутантики, чи здалося, чи й справді плачете...?
Плачте, плачте, щоб душі танули!
У плачі надірвіться хоч.
Наші предки на нас не ставили.
Наші предки любили дощ...
Наші предки вклонялись сонечку,
в них красною була весна,
А у нас чумачечші коники.
А у нас — що не він, то вона!
Мужики без всілякого сорому
рясно гемби помадять за люстрами!
Що Содоми ті із Гоморрами.
Просто дяді не впорались з чуствами...
Та хіба ж воно стане за рало,
чи підтрима беззахисну пані,
як воно лише нігтя зламало,
а штани вже дивися і ... мокрі...
Ой, далеко ж сьогодні від Антики -
Не доскочити, не докрикнути!
Незважайте на деградантиків
і не дай вам Ярило, звикнути.
Всіх життя поховає у вихорі,
не для всіх навіть стане землі
у безмежно-тісному вимірі,
Де великі жили як малі.
Плачте, плачте, над нами дітоньки!
Перед вами у нас вина.
Хай же стане на всіх вас житонька
І весна щоб була красна.
Помоліться за нас до сонечка,
щоб за наc не карало вас.
Ну, бувайте, синочки й донечки!
Нам в далеку дорогу час.
16.12.12.