у льодовитій товщі могильного моря
в водах чорних і безпросвітних
беззвучно кричить креветка із горя,
вона не тутешня, чужі це простори,
її занесло з територій літніх.
така безголоса й так гучно і страшно
ридає за тим, що її не почують,
не матимуть болю, по тілу мурашок,
і не приголублять, поспівчувавши,
не прийдуть на поміч, запливши за буї.
і рветься від тиску у тілі, страждає,
одніша за дерево серед пустелі.
планктонна самотність. нікого немає.
лише крижана й нескінченна вода є.
солона як сльози. тяжка як гантелі.
хто ж стільки наплакав, оті океани?
мільярди самотніх креветок забутих...
епохами, ерами, день в день віками
в безкраї водойми їх сльози стікали.
а ми і не знали... а ми і не чули...