1
Хуторяни, босими богами,
В пилюзі,
прошкують до криниць.
Хльоскають знічев’я батогами,
В холодочку мріють долілиць.
Ні зірки не обпікали губи,
Ні страхи не млоїли сердець.
Може, й справді витесані з дуба?
Кожен в травах —
в морі острівець.
Так ото сю череду й ганяти?
Так і йти у німбах комашні
Від живої —
До сухої м’яти,
Повз тини похилені, журні?..
2
Ні в сих, ні в тих...
І сонця злива
Пагіння гніву вимива.
І не лякає ніч жахлива.
І хутір плаче — як співа.
І відкривається щось дивне,
А — не дивує.
Бо живеш
Уже за цим осіннім димом,
В полях, яким немає меж...
Вогнепоклонниками мріють
Десь при багатті дні і сни
І все маліють, все міліють,
Побачені із вишини.
Яка могуть! Яка безодня!..
І пропадають хутори.
І брешуть, брешуть пси голодні,
І плачуть, плачуть явори...