Я прощаюся із тобою,
Ось остання межа.
Буде справжня любов,
Може, ще й не одна.
Буде інша та рідна,
Та, яка кличе в рай.
Все одно заклинаю:
Пригадай! пригадай!
Пригадай, коли раптом
Вранці крига хрустнЕ,
Коли раптом літак
Вітер в небо знесе.
Коли вихор розкида
Душних хмар пелену,
Коли пес плаче-рИда
Та скуглИть на Луну.
Коли зграї руді
Закружить листопад,
Як віконниці вночі
Застучать щось невлад.
Коли вранці, в тумані
Півні кличуть в тиші,
Пригадай мої сльози
Губи, руки й вірши…
Позабуть не старайся,
Серце пустка здригне.
Так, не прагни, не майся –
Бо багато мене!...
**********************************
Я прощаюсь с тобою
у последней черты.
С настоящей любовью,
может, встретишься ты.
Пусть иная, родная,
та, с которою - рай,
все равно заклинаю:
вспоминай! вспоминай!
Вспоминай меня, если
хрустнет утренний лед,
если вдруг в поднебесье
прогремит самолет,
если вихрь закурчавит
душных туч пелену,
если пес заскучает,
заскулит на луну,
если рыжие стаи
закружит листопад,
если за полночь ставни
застучат невпопад,
если утром белесым
закричат петухи,
вспоминай мои слезы,
губы, руки, стихи...
Позабыть не старайся,
прочь из сердца гоня,
не старайся,
не майся -
слишком много меня!