Заколисав мов колосок,
що виріс в чистім полі,
дзвінкий промінчик, голосок
віршованої долі.
Де ластовиння, що снує,
лине під рідні стріхи,
там, б’ється серденько твоє,
для маминої втіхи.
Цвітуть тумани голубі,
і сиві, і рожеві,
бо над усім сонця уклін,
ласкаво-променевий!