Шуміли вітрила
Шуміли вітрила,
Горіли копита залізних коней
-- Небули то підкови,
А чомусь зупинили оті чорні брови
-- Не любив їх я
Й також, і вони не любили мене!..
Шуміли вітрила,
та й розтяглися з шумлінням своїм
аж попід небо усе...
Та вітер повіяв
Розвіяв шумливий той стогін,
Як димом край неба захмарив.
Як думи мої розповсюдив
-- а думали всі,
що то падає сніг
у веселій весні!
-- Часами й бувають такі дні.
Тумани крайнеба шиптали
неначеб гусей табуни...
Направдіж, то хвилі
раз у раз -- побіч себе,
самі себе обгортали
-- в похід до другої весни!..
Тоді разом шуміли:
вітрила й вони.