Ось і листя пожовтіли, прийшла тихо осінь,
Поверталися козаки, похмурі та босі.
Їдуть знов до України, до рідної мати,
Щоб побачити родини, та ріднії хати.
Ходили козаченьки, до країни далекої,
Але не все так вийшло, як вважали легко.
Летіли кіньми додому, як вміли, так скоро,
Понуривши голівоньки дивились суворо.
Один з хлопців – козаків, підняв чуба у гору,
Та високо роздивився лелеку одного.
Підлетів лелека ближче, та й давай кружляти,
Над козаком Василем пісеньку співати.
-« Ой козаче Василечку не вертай до дому,
Не рви собі серце у краю рідному.
Не чекає вже Оксана, героя козаче,
І не буде тебе слухати та не схоче бачить.
Вона винесла тобі вирок, тобі молодому,
За те, що багато їздиш й не живеш у дома.
Не потрібен їй такий, козак вільний - вітер,
Бо ж не можеш ти весь час з нею сидіти».
Поклонився Василечку лелекові – брату,
За те, що попередив, до дівчини не вертати.
Як не дочекалася, на то її воля,
То така вже буває козаченків доля.
Виходить, на те, так Господь бажає,
Інколи в нас рідних та коханих забирає.
Не сумуй козаче за тією дівчиною,
Подивись навколо на твою Україну.
Чи знайдеш таку красиву землю у Світі,
Чи ще десь наповниш груди волею вітра?
То шануймо рідну матір, нашу Україну,
Захистим її від катів, або всі загинем!
P.S.
Ще знайдеш собі дівчину добру та вродливу,
Подарує Батьківщина тобі вірну дружину.
Будеш діток колихати руками своїми,
Та співати про родину, та про Україну.