Здавалося б нічого вже не треба:
Така печаль, така сумна журба…
Я твої очі бачив замість неба,
Та думала про мене ти хіба?
Ті гарні очі - уві тьмі світила ,
Я їм всього себе… , та то лиш сон.
Моя кохана наче зради стон!
Хоча не зрада – ти ж і не любила!
Слова твої як глину обпікали,
Робили лиш міцнішим почуття!
Та нащо, коли сльози каяття,
Заміною йому весь час ставали!
Тепер тобі я навіть не дзвоню,
Хоча не вірю, що чужою стала,
Бо, як не дивно, та не перестало,
У грудях колотать, за що себе корю.
Я зрозумів, а серце ще не хоче,
Тебе забути треба і піти,
Я хочу тобі щастя побажати,
А собі - стежку іншую знайти.