І вже не боляче,так тупо відболіло,
І вже не колеться старий бабусин светр,
І вже не я між них, саме вже звичне тіло,
За вікнами йшов сотий кілометр.
Ти знаєш, друже мій, ти знаєш, як стидалась?
Як червоніла у його зручній квартирі?
Я не за дорого, але все ж розмінялась,
На волю ринулась - бідненький хлопчик Мцирі.
Він не шукав мене, він ні, не намагався,
Він не знайшов в мені ні жінки, ні дитя,
Він просто, наче спогад залишався,
І грів мене, чи гріло вже тертя...
Не пам'ятаю, друже мій, хворію,
Шістнадцята доба пішла як дуже, дуже хвора!
Гадала що знайшла собі месію,
На ділі ж, бач, така собі потвора.
І раптом схопиться, заб'ється щось у грудях:
-Живи, - хтось скаже, непохитно так,
-Живи та хоч сама, та хоч вся в людях,
Чого ж тобі уївся той мудак?
Боліло ранками, боліло понад вечір,
Боліло з іншими, боліло як сама,
Здавалось, не спинити кровотечі,
Здавалось кров моя, лилася задарма.
Послухай друже мій, ти тільки не цурайся,
Адже не судять хворих чи калік,
Ти просто слухай, слухай, посміхайся,
В нас, знаєш, за хвилину Новий рік,
Ти знаєш, я ж нічого не просила,
Ні щастя, ані дяді-мецената,
Ніколи не чекала від Мороза дива,
Хіба що мамі - най терпіння, і здоров'я тата.
Та довелось, Я змучилась до хрипів,
До снів відсутності і до самотніх свят,
І хай до інших новорічних гасел й гімнів,
Додасться ще один: "Не вірте в янголят".