Вінки плести та їх пускати на Купала, чи просто так. Без приводу, навіяного світом. Ладнати празник, коли душа і серця забажають. Збирати квіти цілий день, цілющі трави та лишень не забути під вечір татариння вжати. Плота ним оплести із вжитих бамбукових лижних палиць. Посередині свічку запалити. Товсту із воску золотого. Вінка покласти. І пустити пліт, забрівши по коліна, по пояс в теплу воду. Поцілувати квіти. Подивитися на небо, усіяне зірками, ніби цукром. Всім тілом посміхнутися. Любов свою послати у Всесвіт, у са’му серцевину. Хіба не свято?
Радіймо, люба! Скільки того літа. Літають ластівки. Клекоче бусол. Свистить, пускає пару чайник на веранді. Варення полуничне спокушує осу, яка все спати не лягає. Завечорівся сад промінням золотавим. На пасіку злетілись трударі останні та біля вічок повсідались. Чекають коли хоч трішки вулик охолоне. А ми вдихаємо на повні груди ці пахощі, ці звуки, барви. Цілуємося поглядами, дотиками, сміхом. Скажи, хіба не свято це щовечорове?
З четвертим півнем уставати і довго толочити росу за Бугом, за Десною, Россю. Там луки неозорі. Там верболози, як ліси. Луги з калиною і лисом, з воронами і журавлями. Ми довго жити будемо в оцім Едемі. Часами, як катари. Часами, як буддисти. Для когось із місцевих ми будемо туристи, для когось дачники, для когось збоченці, для когось гіппі. Для себе ж будемо ми люди свята. Життя, кохана, це – фієста, яка завжди з тобою як Париж або Лозанна...