І знову, і знову набирати номер швидкої,
Аби тільки викрали, аби тільки знайшли,
За твоїми координатами високими,
За твоїми криками на листі,
Що вона залишила під чашкою кави,
Коли вже востаннє для себе збирала свої гаманці.
Ти ж пам’ятаєш, вона так любила збирати квитки:
Білети в театр, в трамваї, тролейбусі, потязі,
Навіть маршрутні – усі. І, навіть, вами обходжені стежки.
Ти наливаєш по вінця брудного,
Ти вводиш у вену її стільниковий,
І знову той номер, уже випадковий,
І кличеш: «Спокусо, прийди! Прийди до світанку,
Бо з півнями ляжу і більш не прокинусь,
Я маю заснути, щоб знову відчути
Крилясто-паперові паралельні прямі твого стону».
І відчаю повно у твоїх очах, і ти дочитав свій останній роман.
Мотузка на слово, на видиху кляп,
Оселя відкрита, закриті думки, розлиті по скронях
Сталеві гудки. І знову цей номер – на зв’язках німЕць,
Її тонкий голос – твій на підлогу стілець.