Дощ іде за вікном і ллються сльози,
Я підійду й запитаю її в чому річ.
Мати мене пригорне, мов квітка мімози,
Що притуляє до себе дітей пліч-о-пліч.
Місяць на небі все сходить поволі,
Ненька моя, наче свічка, пала.
Я щиросердно дякую долі,
Що моя мати поряд, жива.
- Я, мабуть, ще маленька, матусю,
Я не бачу далі зелених твоїх очей.
Бачу лише як зірка біжить у волоссі,
І як ти недоспала багато ночей.
Ти зворушливо глянеш мені у вічі,
А твоїх океанів вмить не побачить тіней:
- Що ті розмови, сказані в ніч, - втечі,
Швидше лягай-но спати, моя акварель.
Десь угорі запалає голубчин цілунок,
Я пронесу його крізь невпинне життя,
І пригадаю, як моя рідна відлунком,
Научала мене миру, добра й каяття!