Коли закінчаться всі календарі майя,
І сонце зійде на заході, а сяде на сході,
У небо підніметься крилата ракетна зграя,
Тоді закричу я: «Все! Вже набридло! Годі!»
Коли зрадять усі хто зрадити можуть, а Джульєтта відмовиться пити найсолодшу отруту із наймилішого келиха – тоді льодяна і нерушима віра моя в кохання розсиплеться міленьким холодним градом. Коли на Україні забудуть ім’я Богдана Хмельницького, в Індії Махатма Ганді, а у Франції Наполеона Бонапарта ІІІ, тоді я скажу, що слава минулих подвигів вже не варта нічого, що давно вже вона розсіяна пустелями людських душ. Коли не знайдеться людини, яка б обрала замість ноутбука стару потріпану збірку віршів із пожовклими сторінками з відтінком незгладимої печаті часу, тоді я погоджусь із тим, що липке зло науково-технічного прогресу перемогло його протилежну сторону. Коли всі мечі заржавіють, стріли затупляться, луки тріснуть, а від щитів залишаться лише вигризені мишами дірки, тоді опущу я руки і впевнюсь в тому, що давно вже мертве мистецтво війни, і що давно притрусили його гидким попелом комерції та сліпої наживи. Коли не залишиться вже служителів культу безкорисної самопожертви, коли поляжуть до останнього під ударами егоїзму лицарі ордену невимушеної відданості, тоді я побачу довкола людей, які не вірять уже ні в що.
Мені скажуть: «схаменись, не будь дурнем, головне в цьому світі – теплі ноги і ситий живіт!» А я їм: «а як же мрія? згадайте як було в дитинстві!» І якщо вони всі до єдиного у відповідь скажуть: «мріяти? ні, ніколи про таке не знали.» Тоді я почую: «ми вже давно перетворились на споживачів: дай нам хліба й видовищ і ми забудемо про те, хто ми є!», - і тоді можливо й сам забуду, перестану видіти сни, і в байдужому розпачі я
тоді поламаю останній для себе міст,
піддамся тримкому серцервучому гніту,
та зараз я невиправний дурний оптиміст,
і зовсім не вірю у ваші кінці світу.