Удвох ми йшли, замріяно-щасливі,
і свіжий подих січня пестив нас,
пірнав неспішно клопітливий час
у тихий вечір, присмерково-сивий.
Той вечір був, мов квітка снігова
на тлі зорі згасаючої днини,
і сніжний пух ронили тополини
на несміливо мовлені слова.
А ми все йшли, розніжені, поволі,
щоб якомога довше зберегти
той дорогий відбиток доброти
в зіницях нерозважливої долі…