Там де Серет несе сріблясті води,
Між пагорбів шукає собі шлях…
В затишнім лоні матінки природи –
«замріяні» Улашківці лежать…
Там над Серетом вранішні тумани,
Мов чаклуни, що вийшли із води…
Узявши вудки, банку з черв’яками,
Погожим ранком я спішив туди,
Де під вербою, ген за перекатом,
Є тихе плесо – рай для карасів…
Там поплавок пірна… танцює… пада…
Клює карасик – радість на Душі…
Ба чути гамір… то мої дівчатка…
-«А мы папуле завтвак пвинесли…
А ты поймал?.. а покажи… а сколько?» -
І на Душі - веснянки зацвіли…
А вдома тесть… чекав… така нагода…
В цій справі в нього є свій інтерес: -
«Ну що впіймав?.. а риба любить «воду»…
Я до Мар’яна…» - і миттєво щез…
І суть не в тім, не в випитій чарчині -
А в спілкуванні, в щирості Душі…
Тому і пам’ятаю я понині –
Улашківці … Серет… і карасів…
02. 02. 2013 р.