Розхлюпнуло сонце промені
Понад шляхом, понад нивою.
Засурмив в пшеничній повені
Жайвір піснею щасливою:
«Гей, чи є де стільки воленьки
Як в моїм краю засмаглому?
Тут знайшов я свою доленьку,
Тут є втіха серцю спраглому…»
***
І моя біжить стежинонька
Не по вулицях асфальтових,
Не в далеких пишних зеленях
Романтичної тайги, -
Понад хвірткою прямуючи,
В степ до жнива покрилатилась.
Полечу услід за нею я,
Вп’юсь живильної снаги.
***
Мені так радісно і боляче
Від доторку звабливих рук.
Шепочуть губи зшерхно-гаряче,
І серця чую ніжний стук.
Як хороше у ніч самотності
Зустріти вранішню зорю,
І пити роси прохолодності,
Як спрагле сонце з ручаю.
***
Звечоріло. День подаленів
В посірілій смузі небокраю.
Ти на мене сині очі звів,
Я ж принишкла: слів твоїх чекаю,
Та даремно. Вицвіли слова
Й зустріч запізніла – недоречна.
Я колись коханою була,
Нині ж перепрошуюся гречно.
1997 р.