Я,здається,забула як потрібно усміхатись саме тобі.Сипати віршами.
Ти-не всі,тут не проконає ані натягнена либа,ані фальшива щирість.
Я розівчилась говорити від серця і влаштовувати дешеві драми.
Куди поділась вся моя сірість? Вся безтактність?
Я,здається,забула як потрібно розмовляти з тими,
хто залишив в твоїй душі величезний слід снігової людини-гіганта.
Чи потрібно бути з ними розкутими? Відвертими?
Я-нещасна душа хлопчика-іммігранта,
що блукає серед лісу мертвих,зів'явших душ
і шукає адресата для свого коротесенького листа.
У нього за спиною рюкзак і два холста
а в голові його-Польша.Така барвиста,
що ніякий залив і ніякий лиман у світі
не замінить йому на картинах того,що бачить він у себе в макітрі.
"Я зараз сяду на поїзд.У мене білети і паспорт."-
-його життєва мантра.
Ще два дні і мальовнича Польща,Варшава
опинеться на обох холстах.
"Я побував тут у всіх своїх дев'яти життях"-
говорить котрийсь з прохожих до іммігранта на станції вокзалу.
"Я також."-відказукє той.
І усміхається так,як хотілося б вміти мені,дивлячись прямо тобі у вічі
При отій несподіваній зустрічі.
..і передати тобі листа
в котрому всього два слова:
"Я не хочу тебя больше терять.Не теряйся."
Я більше тобі ані звуку не скажу в живу
Коли я дивлюсь в твої очі-в мене відбирає мову.
Як в самотнього хлопчика-іммігранта
Котрий дивиться на Віслу і усміхається
бо у нього просто не має
іншого варіанту.