Спорудив Володя дачу,
Щоб на пенсії пожить.
Каже: «Буду їсти, пити
І дружиноньку любить.
У селі такі привади:
Зелень, квіти, солов’ї,
Пляж, рибалка. А повітря…
Рай для кожної сім’ї!»
… Тож для дачника Володі
Навесні настав курорт.
Відчував: здійснилась мрія.
Та навів оману чорт…
Для розминки своїх м’язів
Спершу виорав город,
Посадив картоплю, грядки.
Дача стала – вищий сорт.
– Ось тепер і відпочину, –
Став радіти від душі.
Але де там! Скрізь з’явились
Бур’яни, немов вужі.
Довелось полоти грядки
І труїти шкідників,
Рятувать город від спеки,
Бо не видалось дощів.
Цілоденно поливає
Помідори, огірки,
Моркву, перець кукурудзу,
Баклажани, буряки.
У дружини слів замало:
Роботящим таким став!
Мозолів не мав ні разу,
В кабінеті ж працював.
– Відпочинь хоч трішки, любий, –
Просить іноді його.
Та куди там! І не спиниш,
Наче коник… Ого-го!
Десь поділися хвороби.
(Все життя на них страждав.)
Поперек зцілився, ноги,
Знову Бог здоров’я дав.
Ще ж помітила дружина –
На сусідку зазира.
Та – молодша, незаміжня,
Має форми – два відра.
А очима як стріляє,
От мегера, прямо жах!
Лиш подивишся на неї,
В серце влучить – «бах!», «бах!», «бах!».
… Втім спокійна половина:
«Цю «фортецю» не здолать!
Можна мріяти про зірку,
Але як її дістать?
Хоч коханий, немов бджілка,
Жодну «квітку» не мина,
Повертається додому,
Завжди поруч засина.
Ось і зараз сонце сіло,
Час солодких снів настав.
Спи, мій козлику, старенький,
Баю, баю! Мур, мур! Няв!»