Це тобі не божий дім і не буддиський храм.
У більшості тут в голові війна між двома світами.
У меньшості-повний параліч
і довічний білет в інвалідний візок.
А казати секунду назад "здоровій людині",
що тепепр вона каліч-
це вам не збірка казок
для трьохрічного сина в дар.
Ти вже хочеш/не хочеш,але будеш
сидіти й читати отому прикутому до стільця
діагноз з штампованого листка.
Його матір прилине до кутка
а трохи згодом вона буде довго ревіти
тобі в медицинський халат,
і запитувати:"Як так?Чому так?Не можна ж так!"
А в тебе навіть не буде що відповісти
і чим витерти сльози з червоних очей.
Краще б зараз прозвучало:"Вибачте,ми зробили все,що змогли."
з винуватим лицем.
Бо тоді б вона заспокоїлась,переплакала,поховала й рідко згадувала.
Але ти кожного вечора проходиш перед 37 палатою
і чуєш,як всхлипує та сама жінка.
А в голові лунає:"Як так?Чому так?"
Твоя свідомість буде ще не одну ніч дзвінко повторювати ті слова
й запитувати:"Чому в інвалідному він,а не я?"
І ось через тиждень-другий ти знов проходиш повз ту палату
Заглядаєш,а там нікого нема.
Питаєш:"А де з 37,паралітик і його вічно заплакана ма?"
А тобі у відповідь звучить:"Парень умер вчера.У женщины инфаркт.
Сделали все,что смогли..никак."
Тобі ще пару сотен ночей буде снитися жінка
з заплаканими очима і питати:
"Чому саме мій син?Я не такої долі йому просила!"
Ти тільки більше не плач.
Мертві мають бути в могилах,так їм годиться.
А ти ще живий,у тобі життя кипить і назовні рветься.
Проживи своє власне життя
ще за два
навіки завмерших серця.