Свербить в руці. Я маю щось писати.
Я маю вилити думки назовні.
Як добре на папері плакати, кричати,
Й з полегкістю дихнуть в легені повні.
Бо так не вийде просто у житті -
Емоції ми змушені ховати,
Шукати спокою у псевдо-забутті,
На щастя десь біля віконечка чекати.
Ми ж бо боротися не вміємо, не хочем.
А сірість буднів - це усе ж стабільність...
Уваги простить серце - "тамагочі".
Дурманом кутає солодка божевільність.
Бетонність міста здушує легені.
Ми задихаємось. Проте, нічого. Звикли.
І краще золото тримати в жмені,
Аніж той щирості букет, давно пониклий.
І ніяк вирватись, і нікуди подітись,
І смуток нас вбиває передчасно.
Та знаєш... Якщо світові відкритись,
Ти зрозумієш, люба... Він прекрасний.