Зажди но дівчинко, зажди но, тут не люблять,
Тут не кохають, але й не женуть,
Тут жінку наче кошеня голублять,
На ранок же, її бідненьку вб'ють.
Тут розчиняють всіх шатенок і білявок,
Із джином, льодом й тоніком, в склянках,
Їх наче пречудових тонких мавок,
Закохують і топлять у струмках.
Тут довгі ноги, товсті шиї обвивають,
З останніх сил, чіпляючись за їхнє майже "Лю...",
Наче мертвим зерном, у мертвім полі засівають,
І результати мук - усі близькі нулю.
Тут Kenzo чорний, чорний як ті ночі,
Як тії думки всі, як тії всі слова,
Звивається в моїм волоссі і муркоче:
"Маленька, не пиши про то, бо ти права."
Тут жінку ні, не люблять! Зневажають!
За ясний погляд, за важкі її думки,
Тут жінкою (бува й двома) лиш розважають,
А мами доплітають їм вінки,
Не дочекавшись, впавши в ліжко ранком,
Із павутинками сріблястими в волоссі,
Її ж дитина, допиваючи свій біль, десь там за ґанком,
Губу вкусивши: "Мам, не плач, їй богу досить!"
Тут жінку ні, ніколи не спитають,
Чи ти здорова кицька, чи ти ще жива?
Тендітне почуття десь підлатають,
Аби було, аби Вона була.
Зажди но дівчинко, ти справді цього хочеш?
Ляльки відклавши і підбори націпив?
Ти вже навчилася, ти знаєш як лоскочеш,
Ти справі впевнена в собі як в восьмім з див?
Зажди но дівчинко, із першою цигаркою,
Дорослий світ жінок ще не відкрився,
І хай ти будеш швачкою й кухаркою,
Нехай той світ у те б і у містився.
Жінок тут ні, на волю не пускають,
Як не були б близькі у небо всі шибки,
"Втекти не дасть", але ж і не тікають,
Бо світом правлять - хто? Чоловіки.