У літнім поході
висушеними сонцем полонинами
ти зойкала щодня од деручких вістюків
скалок, зашпор, заноз і колючок
щорух наштрикуючи пальчик
на жорстокість довкілля
аби вдатися до помочі моїх вуст...
Я не помітив -
як бережно складала ти їх у сокровенну шкатулю душі,
ось осінь, зима і -
всі-всінькії тії занозливі скалки, гачки і всі вісття
устромились у серце моє уводночас.
І жодного зцілення вуст...
... винен сам...
не прощає любов сподівання