Зсувають день гігантські коліщата,
І насувають хмари навмання,
Я так і не навчилася прощати…
Гадала – ну нащо таке знання?
Обуривсь світ, ховається під вечір,
Трамвайний дзвін приглушує жалі.
І тиша сон лякає недоречно,
І зірочки здаються надмалі…
Повільно йде, лягає день за обрій.
Жаданий сон тікає до зірок.
В розчинній каві біль – отрута кобри –
І на годиннику помножене зеро.
Не стій, не стій у мене у повіках!
Закрити очі сил не маю вже!
Я п'ю вогонь свічі – чудові ліки,
Холоне серце в сутінках пожеж!
А ти цього не знаєш,
Ні, не знаєш!
Радієш і живеш, як в перший раз…
А я… мене немає… вже немає…
Скінчилась гра, така жахлива гра.