Іноді, я п’ю свою самотність, як дещо солодше за Бейліс.
П’янію, божеволію. Зречевлюю ваші поняття.
І в цьому є свій кайф. Адже я людина,
І мені притаманно падати та помилятись.
Буває думаю: нехай все котиться під три чорти, зі всім біс…
Розуміючи, що вся праведність – це набути значення.
Мати форму своєї субстанції, і перш за все власного «Я»!
Але найважче в своєму власному хаосі - чекати…
І не важливо чого, весни чи його дзвінка.
Питання завжди буде в тому, щоби все ж таки - дочекатися.
Розібратись в собі, скласти всі зруйновані літери
Знову в красиві та надихаючі для себе речення.
Іноді я п’янію від свого самозречення,
Нікого не впускаючи за пазуху власного єства.
Знову вдаю бездушність, а найгірше байдужість.
Головне не перейти кордон між тим щоб вдавати.
Напиватись в самотності м’ятного чаю, чекати…
Бути справжньою з собою, не глушити грубість.
Іноді так хочеться в порожнечу кричати.
Іноді так варто знати й мовчати…
Перефільтровувати себе саму і всю цю масовість.
Ставати кращою ніж була вчора.
Шукати між власних рядків своє правдиве призначення.