Не буде про нас легенди,
яка – від батьків до внуків,
яка зігріває руки
родинним простим теплом.
І нашої доньки гени
розчиняться в небі звуком,
порожнім, безликим звуком.
Нахмуривши ледь чоло,
не вийде з писклявим згортком
стара медсестра з палати
напутні слова низати
разками на рукавах.
Березовим справжнім соком
не стомиться частувати
внуча неслухняне мати,
твоя чи моя в жнива*.
Не справдиться і півслова
про пряні п’янкі сніданки,
про дотики спозаранку
і ситцеві теплі дні.
І стихне з роками мова.
Чекатиму я на ганку
родину (і ти), фіранку
відсунувши, навесні.
______________________________
* Березові «жнива»