Лина Костенко
*
В мир уходят иной мастера – в память раной потери.
В барельефах печали для них миг застыл навсегда.
И не вышли ещё в мастера подмастерья.
А работа не ждёт. И никак без труда.
Без стыда ловкачи о себе заявляют.
Потирая ладони, берутся за всё.
И, пока гений ждёт, слёзы с глаз утирая,
суетливо бездарность отары свои пасёт.
Странный очень пейзаж: косяками идут таланты.
Свод на небе седьмом прогибает себе суета.
С мастерами ведь легче. Они – как Атланты,
на плечах держат небо. Отсюда – и высота.
Простора
простора
простора
и никаких чтоб травм
чего-то такого простого
как прорастанье трав
чего-то такого дивного
как музыка
без фиглярств
и слова
хотя б единого
с бессмертною сутью в дар
Оригинал
Ліна Костенко
*
Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. Її треба робить.
І приходять якісь безпардонні пронози.
Потираючи руки, беруться за все.
Поки геній стоїть, витираючи сльози,
метушлива бездарність отари свої пасе.
Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.
Сьоме небо своє пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони – як Атланти,
держать небо на плечах. Тому і є висота.
Простору
простору
простору
і щоб ніяких травм
і чогось такого простого
як проростання трав
і чогось такого дивного
як музика
без блазенств
І слова
хоча б єдиного
що має безсмертний сенс.