Він завжди вдавав цинічність. Ні, він не був циніком.
Але носив цю дурну байдужу усмішку, як дорогий годинник.
Пришивав до себе кожного ранку презирство. Зростався з ним.
У заштореній від сонця й натовпу кімнаті лишався сам, серед сотень книг.
Носив під серцем безліч недописаних ідей, думок і рим.
Часами вірив, що це справжність. Часами думав, що вже звик.
Виходив в натовп завжди модним, байдужим, черствим й мовчазним.
Та на одинці ковтав сльози й нестерпний дикий, справжній крик.
Він довго гратиме ці ролі. Так легше йти шляхом тернистим.
Та тільки б не зламати волі. Самотнім ранком не стягнути б зашморг…