Зажурилась самотня тополя,
А із неба спустилася злива,
І від того така щаслива
Гнула гілля її додолу.
У гаю розквітали фіалки,
А тополя така одинока
Все сумнішала з кожним роком,
З ночі темної до світанку.
Чом сумуєш ти, гарна тополе,
На квітучій весняній горі,
Своє гіллячко гнеш до землі,
Зажурившись в безмежнім просторі?
Що ж так гіллям своїм коливаєш
Ти схилившись над чистим струмочком,
Тільки вітер зриває листочки
Чи від того так сильно страждаєш?
Хоч і сонечко світить ясно,
Щось боїшся на самоті,
Та на рідній і близькій землі,
Ти струнка, наче квітка прекрасна.
Не журися, висока тополе,
Скоро прийде весна зігріта,
Подарує галявину квітів,
Ароматних барвистих чудових.