Не розумію я людської зради,
Одразу ж спричиняючи відразу
До слів, що твердять твої вуста,
За їх фарбами лиш чутно – пустота.
І дивуюся, чом слухаю їх знову,
Мов на касеті перемотую розмову:
Такі до болі знайомі діалоги,
Їх не відмити наче бруду з підлоги.
Я не пробачу тобі, ти ж це знаєш?
Чому ти «вибач» повторюєш?
Так не можна, зариваю руки у волосся,
Нехай, нестримно ридати довелося.
Йди, благаю йди без зайвих слів.
Все що можна ти вже зробив.
Мовчки проведу тебе до сходів,
Непотрібно нам ніяких розговорів.
Тільки ласку на останок зроби –
За собою двері наглухо зачини.