Єднаєш неосяжний простір
нитками ходжених доріг,
а світ сотає з високості
набридливий байдужий сніг
здається, то буденні речі-
скоринка неба і сніги,
і стежка обіч порожнечі,
прощання, друзі, вороги
літа спливають за водою,
і тільки маєш, далебі,
вечірнє небо над собою,
змарнілу долю при собі
оту розхристану хуртечу,
оті сніги, сніги без меж,
коли намарне в щедрий вечір
до решти душу роздаєш…