я чую звуки акустичної гітари,
немов хтось грає струнами душі.
і вже не тіні, а з минулого примари,
що вирвались назовні із глуші.
вони танцюють під вогонь від свічки.
вони сміються, та не чую звук.
довкола мене свої чорні стічки
обвили міцно, боляче, до мук...
я їх не знаю, та мене впізнали
і між собою обговорюють життя,
те саме, що колись прожити мала,
життя, що було повне забуття.
вони згадали, а я вже забула
про біль і сльози, що колись текли.
не знаю, ким тоді я була,
жила собі без цілі, та мети.
та все змінилося в якусь хвилину,
немов довкола стало більше фарб.
тоді зустріла саме ту людину,
він розділив зі мною все, що мав.
тоді дізналась, як потрібно жити.
що є кохання, і що віра є.
і інколи не варто говорити
про те, що аж до серця дістає.
його зустріла щоб цей світ змінити,
щоб він назавжди у моїх думках.
теперішнє й майбутнє з ним прожити
й забути, що буває щось не так.