* * *
В.Сосюра
Вірі Б[ерзіній]
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
і земля убирається зрання...
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки...
В’яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною...
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою...
Гей ви, зорі ясні!.. тихий місяцю мій...
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані...
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
і земля убирається зрання...
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки...
1922
Я бы это переводом не назвала... но судить вам.
Так никто не любил, через тысячи лет
Только раз можно встретить похожее.
В день весенний такой распускается цвет,
И ласкает людей солнце божее.
Дышит тихо земля, обнимая собой
Даль полей, где луга трав нескошенных.
В день такой повстречались глазами с тобой-
Помнишь, дождик пошел? Кем он прошенный?
Сердце вянет моё от счастливых тех глаз,
Стынет кровь от касания нежного,
Кожа тёплая, гладкая, словно атлас.
От высокого катимся к грешному.
Если хочешь, спроси у сияющих звёзд,
Где такую любовь они видели?
Пролети, проплыви ты хоть тысячи вёрст,
Нет на свете подобной обители.
Только в сердце моем, только в сердце твоём
Поселилась она белым аистом.
Пахнет розами жизнь, порой кажется сном,
Мукой сладкой дрожат любви таинства.
Так никто не любил...