...Коли отак торкаються оголені тіла,
здається,наче душі це торкаються...
Я б не хотіла,навіть якби могла,
ні за єдину мить таку покаятися.
І хочеться навік отак зависнути
солодким мороком туману на твоєму тілі...
Прозорим тоном шкіри зблиснути,
розгойдувати збудження хвилі...
Отак з-під вій глянути напівсміливо,
на вираз блаженства,що тремтить на твоєму обличчі.
Ясні думки ловили нас,та не зловили,
не долинають до нас їхні хисткі притчі...
Не долинають до нас настирні відлуння,турботи,
не долинають докори настирні мамині.
І байдуже,що завтра тобі на роботу,
і байдуже,що скоро в мене екзамени...
І дихання твоє розмірене заколисує спокоєм.
Я давно вже зімкнула повіки,а ти не спиш.
Я твоє полотно - малюй! - і поле широке я,
на якому прогірклі вітрами трави зростиш...
Це у мріях недосяжних,далеких,
а зараз - лиш тиша блаженного єднання...
Знаєш,мені миритися з тим зовсім не легко,
що додолу тягнуть за крила моє кохання.
Яка б щаслива була,якби мала ту лишню хвилину,
щоб з тобою провести її було б можна!
Я б віддала все,без вагань,без упину
щоб мрії твої тривожити,
і щоб у реальність їх втілювати.
Для мене це ж буде,певно,найвищою мрією.
Бо мрії мої ти знав і вже втілював ти
тоді,коли просто був поруч,вселяв у душу надію.
Бо зараз найбільше,що доля мені могла дарувати
- це ти...
Про біль мені не варто вже й ні слова казати.
Я вважаю,що досить його дісталось мені нести.
Я не зважатиму на те,що ти не довершений,
і навіть на те,що є зовсім протилежні знамена.
Це ми ж самі своє щастя вершимо!
Ти саме такий найкращий є для мене.
Я ж теж далеко не ідеал...
Мені ніколи не дзвеніло в захопленні
холодне скло нетанучих дзеркал.
Тільки,хіба що,плеса неголосні...
Але ти їх любиш,я знаю.
Інакше не вишукував би їхні річища в малюнку моїх вен.
Я,напевно,від цієї солодкої муки колись сконаю,
як конають у божевіллі від співу сирен.
Нехай...Божевільна,відчайдушна мрія...
Отак беззастережно всю себе до останнього подиху віддавати...
Для нас ще останні дні весни є
вічними.Ми не будемо їх вбивати.
Ми ще трішки почекаємо до літа...
Щоб можна було тобі любити мене з чистим сумлінням.
Так,як самі захочемо,будемо ми любити
один одного.З благаговінням,
як і зараз,але без того сумного осаду,
без гіркого присмаку.
Із відлунням тремтячого голосу
в обіймах присмерку...
Але так хібає?..Напевно,це тільки мені
так здається...
Бо думка,наскільки б голосні
не були її зойки,за межі однієї свідомості не прорветься...
Хіба що з лезом у руках власного тіла.
І то не зрозуміють,що донести вона хотіла...
...А я ж ризикувати не буду...
Я краще вип*ю ту журбу до дна.
Вона мине - то я й забуду.
Я ж бо з тобою - не одна.
То чого б це я сумувала?
Та я й не сумую...Просто часом здавлює душу твоя відсутність.
Я ж сама не раз від тебе зникала,
дощенту випалюючи свою несамодостатню сутність.
Напевно,їй просто треба любити...
І менше прислухатися до тих мудрих слів,
що їх можна завчити,
а розуміти - так і не зрозумів...
У тих моїх далеких мареннях чується
передзвін сріблястих зір у небесах.
Щось зовсім нове,незнайоме віщується...
Щось таке,що розжене упередженості страх.
На моїм плечі здригнулись твої пальці...
Зараз це вже ти мрієш...Я знаю,бо твої очі заплющені.
Здається,саме ти ті п*яльця,
що зроблять неслухняне полотно прирученим.
А під моєю долонею відбиває чіткий ритм твоє серце.
Що може більше мене усмирити?
Мені досі здається таким неймовірним,нереальним все це...
Я просто не вірю,що можна так сильно любити...