Важким дощем омила місто осінь.
Стікає з неба сум минулих літ.
Вже так колись на світі повелося:
на кожну мить весни - сімнадцять бід.
...В той день живі прийшли віддати шану
Всім тим, кого забрав жорсткий терор.
Кого накрило-затягло туманом
Прокляття пам'яті - страшний Голодомор.
Під чорним стягом, смертно-колосковим,
Ми йшли вперед, не зводячи очей,
Співали погребельних колискових
Померлим дітям траурних ночей.
"Ми пам'ятаємо..." - лунала наша пісня
"Ми не дамо забуть, як все було"
Є тільки "зараз". І ніяких "після".
...І тут - вона... Ізморене чоло.
Благенька хустка. Сіра сукня, очі.
В руках - старий надтріснутий ціпок.
Пришкандибала важко, неохоче.
Тремтів на чорнім бруці кожен крок.
Поглянула довкіль. Зітхнула гірко.
Не стала піднімати нас на ґвалт.
Розплакалась - і дві перлинні зірки
Скотилися і впали на асфальт.
Сказала, що самій нема що їсти.
Що в хаті тільки миші і вода.
Що їй, старій, немає місця в місті.
Що в вікна мовчки дивиться біда.
Що замість грошей у кишені - дірка.
І що вночі вкривається плащем.
А ми ішли. Зсоромлено і гірко
Лунали наші кроки під дощем.
Хіба ж ми винні, що холодні ночі?
І що убогих не злічити днів?
Та подивитись прямо в сиві очі
Ніхто із нас в той вечір не зумів.
...Ми робимо багато кроків хибних...
Питало небо, струшуючи сніг,
Чому ми вічно плачем по загиблих
Але не пам'ятаєм про живих?