Голосами не своїми навесні кричать річки -
Ставлять рибинам загиблим очеретяні свічки.
Попід кригою задуха. Навіть сонечка нема.
В пастці - короп, гине щука, як затягнеться зима.
І русалоньки ховають в ковдру коси голубі.
І пісень вже не співають, щоб сподобатись тобі.
І річки сумні не скоро скинуть лати крижані.
В них мороз - суворий ворог: в річці, наче у труні.
Промінців співочі стріли раптом висвітить ріка -
Кригу важко, наче крила, піднімає сторчака.
Сяє день, співа повітря, гілка голос подає,
Річка, наче повні відра сонця з неба дістає.
Озиваються, мов дзвони великодні, береги
Повінь, тішаться ворони - їм та радість до снаги!
І схилились верби низько, хоч пригубити води!
Річка співом будить місто: "Гей!- бринить.- Усі сюди!"